Василь Стефаник

11. Прослухайте одну із сонат чи симфоній Л. ван Бетховена. Прокоментуйте слова В. Стефаника: «Я писав тому, щоб струни душі селянина так кріпко настроїти й натягнути, щоби з цього вийшла велика музика Бетховена».

Мене найбільше вразила «Дев’ята симфонія» німецького композитора.

На мою думку, цей твір — це протест Бетховена, це самоствердження своєї особи, свого творчого «я», це аристократизм його духу.

Трагічний і похмурий Бетховен з буряними, але рідкими вибухами веселості та сміху є найвища вершина індивідуалізму та психологізму в музиці. Лихо, радість, мрії, шумна веселість, сміх і жарти, погребний плач, сумні роздуми — це музика Бетховена.

В «Дев'ятій симфонії» виразність різноманітних тем доведено до такої яскравості, що музика безпосередньо переходить у слова, як переживання — в ідею. Голос звертається до інструментів, як до людських голосів. Всю симфонію розгорнуто, як потяг до радощів од тяжкого роздуму й страждання.

Бетховен своєму приятелеві писав: «Він гадає, що я дбаю про його нещасну скрипку, коли в мені говорить дух».

Цікаво також те, що коли його попередники писали дуже багато (Гайдн — 150 симфоній, Моцарт — 41), то Бетховен за 57 років життя створив тільки 9 симфоній.

«Селянський Бетховен», «Бетховен українського слова» — саме так називали В. Стефаника дослідники його творчості.

Унікальну особливість таланту письменника прозорливо зауважив ще І. Франко: «…Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть… повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача.».

«Поет мужицької розпуки», — так називав свого земляка і соратника Василя Стефаника Марко Черемшина.

Відповідаючи йому, В. Стефаник пише: «Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена.».

Створюючи свої новели, автор гарячкував, глибоко переживав дії своїх героїв і зливався з ними до того ступеня, що писав не про них, а про себе. В цьому допомагали йому і його селянське походження, і його селянська психіка.

На своєму ювілею у 1926 році він говорив до селян-героїв своїх: «Більше писати не можу, бо руки трясуться і кров мозок заливає. Приступити ще ближче до вас – значить спалити себе».

І кого не можуть не вразити, наприклад, рядки з новели В. Стефаника «моє слово»: « Буду свій світ різьбити як камінь.

Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і намочене в труті-зіллі пускати буду наліво...

І слово своє ламати буду на ясні соняшні промінчики і замочу його в кожній чічці і пускати буду направо.

А свій камінь буду різьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу як мертву красу.

А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій цвіт.

…А я шукаю щастя під небом і падаю...».

Отже, Стефаник мав право називати себе селянським Бетховеном.

Навіть те, що Стефаник такий скупий на слова, що він є автором, власне, лише кількох книжок — навіть це наближує його до Бетховена.

Письменник показав читачам своїми творами, що життя людини має велику мету. Його творчість відкриває перед нами непохитну віру цього великого гуманіста в людину, — в ту людину, яка іде крізь жах терпіння та біль смерті до духової повноти та досконалості.