Василь Стефаник

12. У яких кольорах ви побачили новелу «Камінний хрест» під час її читання? Як палітра цих кольорів співвідноситься з особливостями експресіонізму в образотворчому мистецтві?

Під час читання новели «Камінний хрест» я бачу її в чорно-білих та яскраво-червоних кольорах. На мій погляд, така контрастна колористика твору — це характерна риса поетики експресіонізму, стилю, що дозволив авторові умістити страшну трагедію в короткий, однак надзвичайної сили художній твір.

Експресіонізм виник на межі ХІХ–ХХ ст. в європейському малярстві, а згодом у музиці й літературі. До найвизначніших майстрів цього стилю належать художники: норвежець Едвард Мунк, голландець Вінсент Ван Гог, французи Поль Сезан, Поль Гоген, Анрі Матіс; німецький композитор Ріхард Штраус; письменники: німець Стефан Георге, австрієць Франц Кафка.

Один із видатних німецький письменник Й. Бехер образно представляв експресіонізм як «напружений, відкритий в екстазі рот». Аналогічно осмислював поетику експресіонізму й норвезький художник Е. Мунк у роботі «Волання» (інший переклад — «Крик»). Свою творчу майстерню він представляв так: «Писати для мене — це хвороба і сп’яніння. Хвороба, від якої я не хочу звільнитися, і сп’яніння, в якому хочу перебувати». Чи не правда, що у цих словах багато того, що об’єднує Е. Мунка з В. Стефаником, який також писав: «Кожда дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти».

Твори експресіоністів пройняті трагічним відчуттям буття, настроєм відчаю, песимізму, викликаним дегуманізацією суспільства, знеособленням у ньому людини та розпадом духовності.

Якщо роздивитися уважно репродукцію епатажної картини Е. Мунка «Крик» (1893), на якій зображено волаючу людину, затиснуту урбаністичним оточенням, вона завмерла з широко роззявленим ротом. Чому ця людина волає? Можна лише здогадуватися: жахливий світ абсолютно байдужий, глухий до неї, отже, це крайня наївна спроба людини звернути на себе увагу й водночас вияв межового відчаю.

Подібний епізод легко знайти і в новелі «Камінний хрест»: «Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:

— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!».

Або ще: «Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі.».