Микола Вороний

7. Назвіть провідні мотиви творчості М. Вороного.

Багате розмаїтими почуттями серце ліричного героя у творах М. Вороного. Воно то стискається від голоду і жаху, вкарбованого в очах люду нещасної землі («Краю мій рідний!..»), то стліває на попіл і, знеможене, втративши мрії-крила, саму життєву снагу (рефлексія «Vae victis!» («Горе переможеним!»). То зливається з блакитним простором могутнього і звабливого моря, вільного і бунтівливого, як душа співця (пеан «До моря»). То посилає жалі в зоряний простір, знаходить розраду в щирій приязні у «любий час Зелених Свят, Коли вквітчається Вкраїна».

Речник краси кохання, мистецтва, рідної природи, заслуханий у земні й небесні вияви «музики сфер», співець міста Вороний залюбки культивував негромадські (особистісні, пейзажні тощо) мотиви.

Болісне переживання втрати раю поетом і його героєм, які відчули себе за його брамою, є емоційним стрижнем центральних у лірично-драматичній структурі віршів «Твої уста!» і «Ти не любиш мене...». Останній із них — благання до Бога зжалитися, вможливити повернення до раю. Ліричний суб’єкт глибоко прочув: себе коханою «личка ясного» йому «весь вік туманіти». Справжньої сили і природності досяг лірик у рядках:

Розлюбити тебе, розлюбити тебе,
Та чи ж сонце розлюблюють квіти?
Та чи ж можна примусити серце слабе
Те, чим б’ється воно, не любити?

Обожествлення коханої; пам’ять про минуле; муки любові, що не втихають із плином років; ридання «безпритульного поета» і його молитва про чудо; бажання і неможливість порвати кайдани почуття; прагнення відродитися до життя, врешті відтворити «сіянням чистим, ясним» у піснях красу любого образу — такий діапазон і перебіг почуттів ліричного героя.

Щирою патріотичною радістю сповнений вірш-присяга рідній неньці Україні віддати в боротьбі за її державність «серця кров і любов».

Рефрен славної пісні – і святий наказ, і заклик до братів відважно збройне боротися «За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ!». Узагалі поезія Вороного на тему відродження України весни 1917 p. випромінюють радість усієї української нації:

«Прийшла пора, прийшла година – Сміється Київ, сяє Львів! Ярмо одвічних ворогів Скидає вільна Україна!» (вірш «Коли ти любиш рідний край!..» збагачений розумінням потреби мати козацький «позір» за зловорожими намірами.

Осмислення творчої еволюції лірика дає нам підстави вважати, що, розпочавши в 90-х роках свій поетичний спів «запізніло» – романтичними творами, він із початком 900-х років дав і «дистильовані майстерверки» – речі модерної «чистої краси». Це, наприклад, художня рефлексія на тему мистецтва «Мавзолей» (1901), психологічний самоаналіз духовного світу творця краси.

За формою вірш є поширеним порівнянням душі ліричного «я» (самого автора) з кришталевим Мавзолеєм, у якім весь його «скарб мрій, звуків, фарб, ідей».

Як бачимо, тут звучить мотив святої самотини поета-пророка, приреченого спілкуватися з вищими сферами, але покликаного жити на самоті в царстві фантазій.

Українська версія світового мотиву про Ікара у вірші «Ікар», спроектована на себе самого, переведена автором у площину символічної автохарактеристики. Як той грецький юнак і його український спадкоємець Левко Мацієвич, сонцепоклонником визнав себе також Вороний. Адже він прагнув напоїти творчість «сонячною живучою силою», теж літав до сонця на крилах мрій щасливих, але й спадав на землю «з високостей чарівних».

Та Вороний прозрів річ іншу, ще вагомішу: вільний сонячний дух його творчості досі наділяє читачів сяйвом ясного проміння краси.

З пейзажної лірики Миколи Вороного можна виділити твори, в яких любовно зображена вільна стихія моря: «Граються. / Гойдаються / Сніжно білі хвилі, / Млосно обіймаються, / Ніби німфи білі.» («Балада моря») чи «Помалу за хвилями хвилі котились, / Одна, здоганяючи другу, росли, / І лавою грізно до берега йшли, І І з бурхотом в скелі стрімчастії бились» («На березі моря»). Незглибна безодня, безмежний простір синього моря, його могутня сила викликали у душі поета «величний псалом»; «неосяжне, хитке, таємниче», «чарівливе» і «бунтівниче», море подібне до душі співця, «що пут і кайданів не зносить — і, вільна, / Бурхає, як ти, без кінця» («До моря»). Скориставшись символом моря, Вороний нагадує основний принцип модернізму: вільна стихія творчого натхнення позначена бурхливими емоціями й естетично довершена.

Громадський темперамент Вороного-діяча та майстерність поета-новатора взаємодіяли на різних рівнях, були ідейним та емоційним елементом його поезії в різні часи. Вірші звучання, ширшого за особисте, об’єднав розділ «З хвиль боротьби». До нього ввійшли, у числі інших, вірші 900-х років написання «Горами, горами...» та «Краю мій рідний!..».

Спонтанний німий вибух емоцій супроводжує непереборну пам’ять мовця про те, що назавжди вкарбувалося в очі рідного народу, – «Горе і жах!». Сердечність звертань витворюють опосередкований портрет патріотично налаштованого інтелігента, учасника змагання за кращу долю України.