Олександр Олесь

10. Яка поезія Олександра Олеся вам найбільше сподобалась і чим саме?

Мені найбільше сподобалась поезія Олександра Олеся: «О принесіть як не надію…», яка була написана у 1921 році, коли митець перебував в еміграції.

Емоції ліричного героя, який зливається з автором, зумовлені ностальгією за Україною, передчуттям того, що вона втрачена назавжди. У цій поезії Олександра Олеся є яскраві поетичні знахідки. Це «крихта рідної землі» і «кухоль з рідною водою». Ці образи викликають у мене цілу низку асоціацій. Якою має бути туга, як вона опанувала душу героя, що для нього навіть крихта землі — як еліксир! 

Вони, ці образи, визначають емоційний настрій поезії, її елегійний лад, бо й ми, читачі, знаємо: поет так і не повернувся в Україну… Напевно, і сам автор десь на рівні людської і мистецької інтуїції відчував, що розлука з домівкою — назавжди.

Спочатку ліричний герой мріє притулити крихту рідної землі до вуст — і він «застигне»: напевно, бажаючи продовжити мить такого єднання. Але поету цього недостатньо. Тому він доповнює попереднє слово новим, більш емоційно наснаженим — «зомлію», знепритомнію, утечу від жорстокої реальності еміграції…

І коли до ліричного героя приходить усвідомлення неможливості поцілувати рідну землю, він просить «хоч кухоль з рідною водою». А наступний рядок — найдраматичніший у розгортанні ліричного сюжету: «Я тільки очі напою…», тобто лише… подивлюсь, незважаючи на «спрагу» розлуки. І знову поет згадує вуста, спраглі вуста, для яких достатньо не випити, а лише притулити до себе той бажаний кухоль, щоб ще раз пережити спомини, відчути усім зболеним єством рідний край. Останній рядок поезії — її кульмінація, підкреслена контрастом вода-вогонь: «Торкнусь душею вогняною». Лише торкнусь… А душа палає, і навіть вода, цілюща вода з рідного краю, не може пригасити той вогонь — болю і розпуки…